Кафедра Журналистики ЗНТУ

Любезний мій приятелю!

Дойшла до мене чутка, що ти хочеш і в нас, по московській моді, збити книжечку, а як її по-нашому назвати? – не вмію; бо й москалі – не ті москалі, що живуть у Москві, а такі, що не з наших, а з расєйських,– що кріпко в них кохаються, і ті, не вмівши її по-своєму назвати, зовуть по-німецьки; так нехай же по-нашому буде: збірник. Спасибі тобі затьою працю. Через тебе будемо знати, хто з наших слобожан та й з гетьманців що і як компонує. Ще ж я чув, буцімто хочеш тут же притулити дещо і по-нашому писаного. За сьою вигадку аж тричі тобі дякую. Нехай же знають і наших! Бо є такі люди на світі, що з нас кепкують, і говорять, та й пишуть, буцімто з наших ніхто не втне, щоб було, як вони кажуть, і звичайне, і ніжненьке, і розумне, і полезне, і що стало бить, по-нашому, опріч лайки та глузування над дурнем, більш нічого не можна й написати.

О бодай їх вже з такою думкою! Хіба ж не живо вчистив пан Котляревський «Енея»? Еге! Об нім і досі Москва товче й перетовкує; і з якого боку не зайде, сплесне руками та й каже: «Ну так, славно і я. А пан Артемовський-Гулак мало понаписував про «Твардовського», про «Солопія», про «Собаку» або «Гараськові оди» не мудро розказав по-нашому? Що, може у іншого, хто читав, так і досі кишки болять від сміху, а в іншого – як там кажуть – трохи лишень шапка не загорілась. Так хіба він просто писав? Адже і тепер бажають у місячні або в тижневі книжечки хоч півтретя його стиха. Нехай же пан Гребьонкін викине «Полтаву», що перероблює з московської: нехай, кажу, не боїться нічого та, як там кажуть, іздасть її типом, так там і таке буде, що хоч не хочеш, а заколупне тебе за душу, а де й серденько защемить; буде й таке, що, читаючи, слізоньки тільки кап-кап-кап! Та є й другі-прочі, що на стихах,– на стихах, а то таки і просто розмовою пишуть… Так що ж будемо робити? Не второпають по-нашому, та й ворчать на наші книжки: «Ета нєшто па-чухонські. Зачим печатать, кагда ніхто не «розуміє».

Га-гай! Хіба ж тільки й світа, що у вікні? Тривайте-бо, панове”! Не дуже сікайтесь! Є ще на світі православне християнство, що вміють і люблять по-нашому читати. Не усе ж для москалів; може б, треба і для нас що-небудь, щоб і ми… знаєте, не усе, а так… дещо… потроху… дечого знали, а то по-вашому так ми, так собі… де нам за вами?.. Гм! Надогад буряків, щоб капусти дали.

Та ще ж на своїм віку видав і таких, що як попаде нашу книжку та переворочує її, переворочує, мов голодна беззуба собака шкоринку, котрої не вкусить, та, не розчухавши, що для чого і против чого писано, зараз, щоб аби що-небудь сказати, аби чим-небудь нашого братчика занехаяти, а самому похвастати, зараз, кажу, і гукне: «Кавика не там! Оксія не туди! Хвалш! Треба наш йори ньі ньі! Я усе знаю і зараз побачу, де що не так». Ой гляди лишень, пане Усезнаю, щоб не було і з тобою того, що з Терешком-шевцем.

А що там з ним було? Ти, може, приятелю, не позабував того, що змалку у школі вчив, так і згадаєш якусь латинську побрехеньку, що я тобі по-своєму розкажу; я чув її від Панаса Пістряка, а він чув її ще в школі від самісінького нашого дяка, пана Олексія.

Отже-то, коли хоч, той приліпи сю побрехеньку у свій збірник; може таки котрий із скалозубів, охочий других гудити, а самому талану нема що-небудь путнє написати, захоче покепкувати над твоєю «Зірочкою», та наше, хоч не зовсім по верхам, а хоч і по складам, промити і мере.» десяте п’яте уторопає, та й почуха потилицю, і усом закрутіть та й… помовчить; то й то добре: одною брехнею на світі менш буде.

Коли ж будеш її помагать, то пожалує, доглядай, щоб у моїй побрехеньці не панарпякали якої нашої мови на московський лад. Нехай наші як хто зна, так своє й пише; а я думаю, що як говоримо, так і писати треба. Добре о, братику, було, якби ми так говорили, як у книжках пишуть: а якби ще так і робили, так би й не було на світі німого луччого!

Нехай же тобі, братику, бог помага на добреє діло. А мені вір, що я тебе і поважаю, і шаную, і дуже дякую за тою працю для слави слобожан і для нашої потіхи і польші, що я повік тобі на услугу щиро готовий.

Грицько Основ’яненко.

Липня у п’ятоє число 1833 року.