| Романтизм (франц. romantisme) – напрям y літературі, науці й мистецтві. Виник наприкінці XVIII ст. у Німеччині, Англії й Франції, на початку XIX ст. поширився у Польщі, Росії, Австрії, а також в Україні, згодом охопив інші країни Європи, Північної і Південної Америки. У XVIII ст. романтичним називали усе незвичайне, фантастичне, дивне, таке, що зустрічається лише у книгах (романах), а не в житті. На межі XVIII – XIX ст. термін «Р.» означав новий літературний напрям, протилежний класицизму. Як новий тип свідомості й ідеології, що охопив різні терени людської діяльності (історію, філософію, право, політичну економію, психологію, мистецтво), Р. був пов'язаний із докорінною зміною всієї системи світоглядних орієнтацій і цінностей. Визначальніми для нього стали такі риси, як заперечення раціоналізму доби Просвітництва, ідеалізм у філософії, історизм, апологія особистості, неприйняття буденності і звеличення «життя духу» (найвищими виявами його були мистецтво, релігія, філософія). культ почуттів, захоплення фольклором, інтерес до фантастики, екзотичних картин природи та інші. В естетиці Р. протиставив класицистичному «наслідуванню природи» творчу активність митця з його правом на самобутність й оригінальність. Принцип індивідуальності» (термін І. Франка^провідний у художній творчості. Мистецтво підноситься до рівня найвищої цінності і сприймається як вияв глибинної суті і сенсу життєдіяльності. Р. відкидає нормативність, раціоналістичну регламентацію у мистецтві, понад усе цінується творча свобода, фантазія. Теоретики Р. обстоювали розьмкнутість літературних родів і жанрів, взаємопроникнення різних видів мистецтв, а також філософії, релігії, психології. Заслуга Р. полягає у розвитку жанрів історичного роману і дрвми, фантастичної повісті, ліро-епічної поеми, балади, романсу. Надзвичайного розвитку досягла лірична поезія і лірична пісня. Первісно риси романтичного типу творчості зароджувалися в епоху Просвітництва і знаходили свій вияв у преромантизмі. Зберігаючи генетичну спадкоємність з літературою сентименталізму (апологія «почуття» та ін.), преромантизм рішуче заперечував раціоналізм, орієнтувався на «природну» людину і красу, на середньовічну культуру і національну традицію, проповідував спонтанність і самобутність творчості. Пов'язаний з висуненням на арену т. зв. третього стану, преромантизм був перейнятий пафосом самовизначення и утвердження особистості, самобутнього розвитку усіх народів і національно-культурних традицій. Засадничими для преромантизму були ідеї Дж. Віко, Й.-Г. Гердера, Ж.-Ж. Руссо. Зародився у Шотландії й Швейцарії, найповніше розвинувся в Англії: «Твори Оссіана» (1765) Дж. Макферсона (звідси оссіанізм), готичний роман та ін. Р. як світоглядна система, що засвідчував зміну європейських культурно-історичних епох, – явище типологічне. Водночас у різних країнах Р. виявив специфічні риси, виконував особливі соціально-історичні і культурні функції. Провідними тут були мотиви трагічної долі особистості, «світової туги», «космічного песимізму» (Ф. Шатобріан, А. Мюссе, Дж. Байрон, Г. Клейст, Е.-Т.-А. Гофман та ін.). У країнах Центральної і Південно-Східної Європи домінантою Р. став національно-визвольний рух, відносини особистості з національним колективом, мотив «національної туги» та ін. В Україні Р. відіграв значну роль у пробудженні національної свідомості, обґрунтуванні історичної самобутності народу, його «духу», культурних традицій, мови, літератури. Зароджуючись в умовах антисамодержавного руху, український Р. розвивався передусім під впливом поглибленого вивчення історичного минулого (історіографічний преромантизм) та народної творчості (фольклористичний преромантизм) був спрямований не так проти класицизму, як проти бурлескних і травестійних традицій. Помітний вплив на його формування мали «українські школи» у російській (К. Рилєєв, О. Сомов, М. Гоголь та ін.) і польській (А. Мальчевський, Б. Залєський, С Гощинський) літературах. Першими виявами українського Р. були «Історія русів» (друга половина XVIII ст., вперше опублікована 1846 О. Бодянським), «Грамматика малороссийского наречия» (1818) О. Павловського, «Опыт собрания старинных малороссийских песней» (1818) М. Цертелєва, а також публікації історичних праць і пам'яток Д. Бантиш-Каменського, М. Маркевича, О. Волинського та ін. Значне місце у становленні Р. в українській літературі посідала Харківська школа романтиків (І. Срезневський, І. Розковченко, Ф. і О. Євецькі, О.Шпигоцькийтаін.) та підготовлені ними видання: «Український альманах» (1831) і «Запорожская старина» (1833 – 38) (див.: Харківська школа романтиків). Одночасно у Галичині виступила «Руська трійця» (М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький) зі збірником «Русалка Дністровая» (1837), перейнятим романтичними ідеями народності і слов'янського братерства. їхніми послідовниками були М. Устиянович, А. Могильницький, О. Духнович. З кінця 30-х – початку 40-х XIX ст. з'явилося нове покоління романтиків (А. Метлинський, М. Максимович, П. Куліш, Т. Шевченко, М. Костомаров). Його літературними трибунами були: «Киевлянин» М. Максимовича (1840, 1841, 1850), «Ластівка» Є. Гребінки (1841), «Сніп» О. Корсуна (1841), «Молодик» І. Бецького(1843, 1844), «Южно-русский сборник» А. Метлинського (1848). Романтичні ідеї, пропаговані ними, мали виразне національно-політичне забарвлення, що спричинило появу Кирило-Мефодіївського братства з його романтично-християнською програмою «Книги битія українського народу» (М. Костомаров). У літературі цей етап засвідчився появою історичного роману («Чорна рада» П. Куліша) історичної драми («Сава Чалий», «Переяславська ніч» М. Костомарова), розвитком інтимної, пейзажної, громадянської лірики (В. Забіла, Є. Гребінка, В. Петренко, С. Писаревський О. Афанасьєв-Чужбинський та ін.), утвердженням жанрів по бутової, історичної, ліро-епічної поеми, балади, виробленням літературної мови і стилю, конкретно-історичних форм художнього освоєння дійсності. Провідна роль в утвердженні романтичного типу творчості належить П. Кулішеві й Т. Шевченку. На підставі концепції особистості, розуміння естетичного ідеалу, природи і мети художньої творчості, головних рис поетики умовно виділяють чотири тематично-стильові течії: фольклорно-побутова, фольклорно-історична, громадянська, психологічно-особистісна. У другій половині XIX ст. Р. знайшов продовження у творчості О. Стороженка, І. Манжури, Щоголіва, Ю. Федьковича та ін. Наприкінці XIX ст. романтичні ідеї набули в європейській (Г. Гауптман, Г. Ібсен, М. Метерлінк) і українській (Леся Українка) літературах нового звучання, що дало можливість окреслити їх як ідейно-стильову течію під назвою «неоромантизм», котра позначилася на творчості деяких представників «розстріляного відродження» (О. Влизько, Ю. Яновський, М. Хвильовий та ін.), «празької школи» (Олена Теліга), навіть шістдесятників (М. Вінграновський, Р. Лубківський та ін.). У літературознавстві побутує також термін «Романтика» для означення емоційного пафосу твору, особливої піднесеності і захопленості об'єктом зображення. Літературознавчий словник-довідник.
|