Сегодня: 21 Ноября 2018, 06:44:42
/ Каталог статей
Главная » Статьи » Доклады » Литература

Неокласика
Неокласика (грец. neos: новий і лат. classicus: взірцевий) — умовна назва естетичної платформи невеликого нова київських поетів, літературознавців та перекладачів періоду «розстріляного відродження» — М. Зерова, М. Драй-Хмари, П. Филиповича, О. Бургардта (Юрія Клена), М. Рильського. Неокласика була неформальним товариством вільних митців, які шанували талант, цінували літературу за її іманентними критеріями, відмежовувалися від позахудожніх організацій на зразок Аспанфуту, «Плуга» чи ВУСПЛу, характеризувалася елітарним уявленням про письменство. Спільними для «неокласиків» стали принципи «аристократизму духу», творчого інтелекту, тяжіння до гармонії між раціональною сферою та почуттями, тобто до калокагатії, до високої культури мислення й дисципліни поетичного мовлення. Це зумовлювало їхнє захоплення досконалістю античної лірики, вишуканістю доробку трубадурів, глибиною орієнтальної поезії, естетичним смаком класицистів, шляхетністю барокової метафори, кларизмом та філігранністю творів французських "парнасців", мовленнєвою вишуканістю поезій представників російського срібного віку, а також українською класикою, розбудовою національного, перейнятого «вітаїстичною» енергією письменства. Творчою практикою представники неокласики спростовували закиди вульгарно-соціологічної критики (Б. Коваленко. Д. Загул. Я Савченко та ін.) щодо їхнього відмежування від життя, в якому вони не сприймали підпорядкованість певним ідеям чи партійним настановам, писали про трагічність національного відродження, що засвідчували сонети М. Зерова («Обри», «Київ з лівого берега» тощо), а його сонет, відомий нині під назвою «Pro domo», мав початкову назву «Молода Україна», містив естетичну програму неокласики. Життєлюбство було притаманне і ліриці М. Рильського, який прагнув до гармонізації людини і природи. Сучасність висвітлювали у своїх поезіях М. Драй-Хмара, П. Филипович, пізніше О. Бургардт, який у 20-ті XX ст. майже не друкувався як поет. «Неокласики» мали на меті оновлення культивованої ними традиційної версифікації. Зокрема М. Зеров прагнув, щоб його сонети «зберігали звичайну мовну інтонацію», не відкидаючи визначального принципу «Класична пластика і контур строгий» прагнув утвердити «саме недодержаність і зрив». Дослідники визначають музичність лірики М. Драй-Хмари (В. Іванисенко), романтичний пафос у П. Филиповича (Наталя Костенко), несхильність М. Рильського «психологічно й естетично» до «нового парнасизму з мармуровою красою форм. (Л. Новиченко). Тому термін Неокласика потребує відмежування від неадекватного йому неокласицизму. У «неокласиків» немає творів, що відповідали б суворим вимогам класицистичної поетики як замкнутої художньо-стильової системи з притаманними їй раціоналістичним мімезисом, статичністю, пластичністю, у якій відсутні інтимні мотиви та переживання, із урівноваженою версифікацією та використанням лише античних алегорій. М. Зеров та його однодумці не дотримувалися як таких настанов, так і вимог єдності місця, часу і дії. Для «неокласиків» класицизм був одним із важливих конкретно-історичних напрямів, до якого вони зверталися так само, як і до бароко чи імпресіонізму. Вони утверджувалися не з позицій «чистого класицизму», «а чому наголошував М. Зеров, вказуючи на понятійну неточність терміна «неокласика» і пропонуючи брати його в лапки. М. Рильський також відзначав специфіку цього поняття, «випадково» застосованого до групи інтелектуальних поетів, які гуртувалися спочатку при часописі «Книгарь», а згодом — навколо видавництва «Слово». Київські «неокласики», незважаючи на відсутність заманіфестованої літературної школи (течії), утверджували естетичну концепцію духовного оновлення художньої свідомості письменника та нації загалом, виводили українське письменство, якому були притаманні неповна структурованість і надмірна заангажованість, за рахунок критерію краси у річище природної тяглості літератури, дисциплінували кардіоцентричну стихію генерації митців «розстріляного відродження», поєднуючи діонісійську традицію з аполлонійською культурою. Деякі критики, зокрема Ю. Шерех, вважали, що на середину XX ст. потенціал київської «Н.», яку він неадекватно перейменував на неокласицизм, вичерпався. Однак літературна практика підтвердила її життєздатність, засвідчену доробком Юрія Клена, який поєднав її традиції з тенденціями «Празької школи» і Михайла Ореста; її також обстоював у період МУРу В. Державін. Цю традицію в межах Об'єднання українських письменників «Слово» поглиблювали Б. Кравців, С. Гординський, особливо І. Качуровський (збірки «В далекій гавані», 1956; «Пісня про білий парус», 1971; «Свічадо вічності», 1990). їх та М. Ореста відносять інколи до молодших «неокласиків». Водночас до київського «п'ятірного грона» критики Ю. Шерех, В. Державін залучають і прозаїка В. Петрова (Домонтовича). Оксана Боярчук проводить «неокласичні» паралелі а його творчістю та творчістю інших прозаїків, наприклад з новелою «Смерть у Венеції» Т. Манна. Питання залишається дискусійним, адже деякі літературознавці, наприклад Віра Агєєва, не поділяють подібних припущень.

Літературознавча енциклопедія у 2 томах. Том 2: М(Маадай-Кара) - Я(я-форма)/Автор-укладач Ю.І. Ковалів .-К.:Академія,2007 .-624 с.-Енциклопедія ерудита.

Категория: Литература | Добавил: Bogdan (25 Декабря 2010)
Просмотров: 7923 | Теги: література, неокласика | Рейтинг: 3.0/4
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]